471 Views

01

вони кажуть: ми, звичайно, не хочемо чинити лиха тобі, ні-ні!
дівчинко, квіточко, сонечко, яхонте й рубіне,
(інакше навіщо ми б заховалися в цій тіні кущів,
на стежині, що веде в заборонений клятий ліс,
на стежині, якою ходить і чорт, і біс —
під ногами хрустять побілілі кістки, череп, меч та щит).
гості, хто не зовсім дурні, рідко сюди йдуть,
розкажи нам, м’ясо дитяче і кров гаряча,
що ти робиш тут?

вона каже: я чула байки про джерельця — хто нап’ється, той обернеться на тигра, вовка або козулю дику,
виростуть пазурі, роги, копита, ікла, стане кошлатим і без’язиким.
я чула байки про чаклунство, що перетворює людей на лебедів, дає їм по два крила —
шкода, що лебідь не яструб, але будь-яким птахом я би змогла.

02

вони кажуть: нам тeбе чути погано, ходи-но ближче, ягідко, кряхітко, селючка дурненька,
розкажи, якими такими казками тебе колисала ненька?
у клятому лісі є всі замовляння і всі чаклунства, та звідти ніхто ще не повертався живий,
лишаються всі, тепер вже мерці, у отруйній ріці, між вогняної трави.
підійди-но ближче, дитинко, все одно в чагарях ти заснеш віковічним сном,
а так все трапиться швидко: ти тут самотня, сумна,
ми голодні — принаймні станеш поживою нам.

вона каже: я знаю про дерева, що душать людей гілками і висмоктують кров,
про мавку, що спереду красуня-дівчіна, але не має спини, так що ззаду видно нутро,
про кобилячу голову, про водяника, що чатує біля загат…
це наша земля і наші казки, всі їх знають, від старих і до немовлят.
отже, ті казки — щира правда, а інше — мара.
дуже добре, бо я через те сюди і прийшла.

навіть якщо я загину, мене зжеруть, обгризуть реберця, розтягнуть по болотам кістяк,
в мої‌й кожній кісточці стільки ненависті, що досить на два життя,
кожна кістка зійде страшною полин-травою, сараною стальною, сухою журбою.
ви знаєте, що трапилося з селом, де усі любили казки, від немовлят до старих?
наше рідне село горить.

їх всіх вбили — брата, малу сестричку, і маму з татом,
я залишилася одна-одненька, як башка кобиляча, як водяник зубатий.
на нашу землю прийшли вороги, я закарбувала, як виглядав генерал:
харя собача, куций і морхлий як той жебрак.
татко гаркнув «тікай, Марійко!», а я змалку спритна, швидка, прудка.
краще б у мене, як в мавки, була замість спини діра.

у мене нічого вже не відняти, нема і сліз,
залишились дим, і печина, і лють.
візьме мене ліс?

мені все одно, чи з’їдять мене, чи вип’ють, чи втоплять серед отрут,
чи сміттям з порогу зметуть, змахнуть.
я хочу помститися, я хочу захистити свою землю, тих своїх, хто ще живий.
пропустите ви мене, чи ні?
що скажете ви?
ну?

вона піднімає погляд, і в в ньому палає яскравий жар.
ті, хто в кущах, здригаються, вперше в житті відчувши щось схоже на жах.

чорний ліс думає (кожна секунда розтягується на вічність), дивиться незмигно, як дід невмирущий,
а потім дерева та терен розходяться, і невеличка людина проходить у саму пущу.

03

життя наше — добра казка. ноче-сестро, будь ласка, дитинку мою не буди,
ходить лісом відьма, боса, між стовбурів и темної води.
бурштин-камінь світиться на грудях то жовтогарячим, то блідим,
під ногами торішнє листя не шарудить.

хто садить часник — той жатиме частокіл із гострих жердин.
хто сіє біду, вночі прокинеться від того, що ліжко його — чорний мох і дим,
ковдра — тліюче попелище, повітря випалених бережин, кігтистих ожин.

життя наше — не зовсім казка, але немає іншої. тримаймося. так?
де має бути серце щось б’ється, як невеликий птах.
ходить відьма, співає. и трава заплітає іржаву зброю, ворожу сталь.

Від автора. Величезна допомога з вичитуванням та редактурою — Людмила Мачехіна, чарівниця
виправлення помилок: Роман Фурман, коханий чоловік,
переклад — мій.

Они говорят

01

они говорят: мы, конечно, не хотим причинить тебе вред,
девочка, крошка, цветочек, золото в серебре,
(иначе разве бы мы затаились здесь, в этой хищной тени кустов?
на тропе, что вьется между болот и пней, на тропе, что тянется в темный лес,
оступишься — омут, мимо шагнешь — споткнешься о череп или скелет)
но скажи нам, горячее мясо, дитя людей,
что ты делаешь здесь?

она говорит: я слышала сказки, про козье копытце, кошачью лапу и волчий след,
если напиться из них, перестанешь быть человеком, вырастут рога, зубы, когти и весь комплект.
я слышала о проклятии лебедей, дающем крылья и клюв,
лебедь, конечно, не коршун, но потерплю.

02

они говорят: мы плохо слышим тебя, подойди поближе, солнышко, лапочка, дурочка из села,
ну какая сплетня тебя сюда привела?
в этом лесу есть проклятия все на свете, но никто не возвращался оттуда еще живой
(или хотя бы — не с оторванной головой).
подойди поближе, малыш, ведь пропадешь ни за нож, ни за медный грош,
ну а так все случится быстро и без прикрас,
мы голодны, ты хотя бы накормишь нас.

она говорит: я знаю про те деревья, что отгрызают пальцы людям во сне,
про мавок, что спереди — девки-красотки, а сзади — видать хребет сквозь дыру в спине,
про голову кобылячью, про мертвяков, про водяного, что ездит на щуке, как на коне,
моя деревня отсюдова в двух верстах, сказки о лесе знают все — хоть малыши, хоть старики лет ста,
главное, что те сказки — правда, а остальное — зола.
это отлично, я ведь за тем сюда и пришла.

даже если меня сожрут, а ребрышки обглодают, растащат по дуплам и в глубь болот,
в каждой моей косточке столько ненависти, она поднимется, прорастёт,
взойдет полынь-травой, посеет страшный огонь, что безлунной ночи черней.
ты знаешь, что стало с деревней, что в двух верстах отсюда?
ее больше нет.
нет ни стариков, ни малышей, ни матери, ни отца.
я осталась одна, как голова кобылячья, кикимора без лица.
на нашу родную землю пришли враги, я запомнила, как выглядел вражеский генерал:
харя собачья, полная грудь наград…
отец как рявкнет — «беги, Марыська», а я — я с детства была шустра…
лучше бы в спине у меня до самой хребтины была дыра.

я видела дым и чуяла гарь, у меня ничего уже не отнять.
осталась лишь ярость. примет ли лес меня?

мне все равно, съедят ли меня, или выпьют, или развеют по ветру, как снег,
или как мусор с крыльца поутру смахнут.
я хочу отомстить, я хочу защитить свою землю, тех своих, кто еще — жив, кто еще — не.
пропустите вы меня?
ну?

она поднимает глаза, и в них пылает ослепительная искра,
те, кто за кустами, отшатываются, впервые в (не)жизни испытывая что-то, похожее на страх.

и черный лес думает, и каждая секунда тянется, словно век,
а потом деревья расступаются, и внутрь проходит маленький человек.

03

это добрая сказка, спи, мое дитятко, спи, баю-бай, усни,
ходит по лесу верховная ведьма, и босы ее ступни,
кто сеет лук, будет жать не зелень, а стрелы и тетиву,
кто сеет горе, в ночи увидит подушкой своей — чернеющую листву,
простынкой — горящую скрученную траву.

это вовсе не сказка. но нет другой. вы живите. и я живу.
иногда даже не реву.
ходит по лесу ведьма, что-то шепчет, бормочет, и голос ее певуч.

Поэт, прозаик, журналист и художник. Родилась и училась в Москве (МГУ Печати, факультет журналистики), с 2013 года живет в Киеве. Автор стихотворных сборников "Письма одного королевства", "Ключ ветра", "Бабочка и звездолет". Псевдонимы - Волколис (Wolfox), Лили Овермор.

Редакционные материалы

album-art

Стихи и музыка
00:00