535 Views
01
вони кажуть: ми, звичайно, не хочемо чинити лиха тобі, ні-ні!
дівчинко, квіточко, сонечко, яхонте й рубіне,
(інакше навіщо ми б заховалися в цій тіні кущів,
на стежині, що веде в заборонений клятий ліс,
на стежині, якою ходить і чорт, і біс –
під ногами хрустять побілілі кістки, череп, меч та щит).
гості, хто не зовсім дурні, рідко сюди йдуть,
розкажи нам, м’ясо дитяче і кров гаряча,
що ти робиш тут?
вона каже: я чула байки про джерельця – хто нап’ється, той обернеться на тигра, вовка або козулю дику,
виростуть пазурі, роги, копита, ікла, стане кошлатим і без’язиким.
я чула байки про чаклунство, що перетворює людей на лебедів, дає їм по два крила –
шкода, що лебідь не яструб, але будь-яким птахом я би змогла.
02
вони кажуть: нам тeбе чути погано, ходи-но ближче, ягідко, кряхітко, селючка дурненька,
розкажи, якими такими казками тебе колисала ненька?
у клятому лісі є всі замовляння і всі чаклунства, та звідти ніхто ще не повертався живий,
лишаються всі, тепер вже мерці, у отруйній ріці, між вогняної трави.
підійди-но ближче, дитинко, все одно в чагарях ти заснеш віковічним сном,
а так все трапиться швидко: ти тут самотня, сумна,
ми голодні – принаймні станеш поживою нам.
вона каже: я знаю про дерева, що душать людей гілками і висмоктують кров,
про мавку, що спереду красуня-дівчіна, але не має спини, так що ззаду видно нутро,
про кобилячу голову, про водяника, що чатує біля загат…
це наша земля і наші казки, всі їх знають, від старих і до немовлят.
отже, ті казки – щира правда, а інше – мара.
дуже добре, бо я через те сюди і прийшла.
навіть якщо я загину, мене зжеруть, обгризуть реберця, розтягнуть по болотам кістяк,
в моїй кожній кісточці стільки ненависті, що досить на два життя,
кожна кістка зійде страшною полин-травою, сараною стальною, сухою журбою.
ви знаєте, що трапилося з селом, де усі любили казки, від немовлят до старих?
наше рідне село горить.
їх всіх вбили – брата, малу сестричку, і маму з татом,
я залишилася одна-одненька, як башка кобиляча, як водяник зубатий.
на нашу землю прийшли вороги, я закарбувала, як виглядав генерал:
харя собача, куций і морхлий як той жебрак.
татко гаркнув “тікай, Марійко!”, а я змалку спритна, швидка, прудка.
краще б у мене, як в мавки, була замість спини діра.
у мене нічого вже не відняти, нема і сліз,
залишились дим, і печина, і лють.
візьме мене ліс?
мені все одно, чи з’їдять мене, чи вип’ють, чи втоплять серед отрут,
чи сміттям з порогу зметуть, змахнуть.
я хочу помститися, я хочу захистити свою землю, тих своїх, хто ще живий.
пропустите ви мене, чи ні?
що скажете ви?
ну?
вона піднімає погляд, і в в ньому палає яскравий жар.
ті, хто в кущах, здригаються, вперше в житті відчувши щось схоже на жах.
чорний ліс думає (кожна секунда розтягується на вічність), дивиться незмигно, як дід невмирущий,
а потім дерева та терен розходяться, і невеличка людина проходить у саму пущу.
03
життя наше – добра казка. ноче-сестро, будь ласка, дитинку мою не буди,
ходить лісом відьма, боса, між стовбурів и темної води.
бурштин-камінь світиться на грудях то жовтогарячим, то блідим,
під ногами торішнє листя не шарудить.
хто садить часник – той жатиме частокіл із гострих жердин.
хто сіє біду, вночі прокинеться від того, що ліжко його – чорний мох і дим,
ковдра – тліюче попелище, повітря випалених бережин, кігтистих ожин.
життя наше – не зовсім казка, але немає іншої. тримаймося. так?
де має бути серце щось б’ється, як невеликий птах.
ходить відьма, співає. и трава заплітає іржаву зброю, ворожу сталь.
Від автора. Величезна допомога з вичитуванням та редактурою – Людмила Мачехіна, чарівниця
виправлення помилок: Роман Фурман, коханий чоловік,
переклад – мій.
Они говорят
01
они говорят: мы, конечно, не хотим причинить тебе вред,
девочка, крошка, цветочек, золото в серебре,
(иначе разве бы мы затаились здесь, в этой хищной тени кустов?
на тропе, что вьется между болот и пней, на тропе, что тянется в темный лес,
оступишься – омут, мимо шагнешь – споткнешься о череп или скелет)
но скажи нам, горячее мясо, дитя людей,
что ты делаешь здесь?
она говорит: я слышала сказки, про козье копытце, кошачью лапу и волчий след,
если напиться из них, перестанешь быть человеком, вырастут рога, зубы, когти и весь комплект.
я слышала о проклятии лебедей, дающем крылья и клюв,
лебедь, конечно, не коршун, но потерплю.
02
они говорят: мы плохо слышим тебя, подойди поближе, солнышко, лапочка, дурочка из села,
ну какая сплетня тебя сюда привела?
в этом лесу есть проклятия все на свете, но никто не возвращался оттуда еще живой
(или хотя бы – не с оторванной головой).
подойди поближе, малыш, ведь пропадешь ни за нож, ни за медный грош,
ну а так все случится быстро и без прикрас,
мы голодны, ты хотя бы накормишь нас.
она говорит: я знаю про те деревья, что отгрызают пальцы людям во сне,
про мавок, что спереди – девки-красотки, а сзади – видать хребет сквозь дыру в спине,
про голову кобылячью, про мертвяков, про водяного, что ездит на щуке, как на коне,
моя деревня отсюдова в двух верстах, сказки о лесе знают все – хоть малыши, хоть старики лет ста,
главное, что те сказки – правда, а остальное – зола.
это отлично, я ведь за тем сюда и пришла.
даже если меня сожрут, а ребрышки обглодают, растащат по дуплам и в глубь болот,
в каждой моей косточке столько ненависти, она поднимется, прорастёт,
взойдет полынь-травой, посеет страшный огонь, что безлунной ночи черней.
ты знаешь, что стало с деревней, что в двух верстах отсюда?
ее больше нет.
нет ни стариков, ни малышей, ни матери, ни отца.
я осталась одна, как голова кобылячья, кикимора без лица.
на нашу родную землю пришли враги, я запомнила, как выглядел вражеский генерал:
харя собачья, полная грудь наград…
отец как рявкнет – “беги, Марыська”, а я – я с детства была шустра…
лучше бы в спине у меня до самой хребтины была дыра.
я видела дым и чуяла гарь, у меня ничего уже не отнять.
осталась лишь ярость. примет ли лес меня?
мне все равно, съедят ли меня, или выпьют, или развеют по ветру, как снег,
или как мусор с крыльца поутру смахнут.
я хочу отомстить, я хочу защитить свою землю, тех своих, кто еще – жив, кто еще – не.
пропустите вы меня?
ну?
она поднимает глаза, и в них пылает ослепительная искра,
те, кто за кустами, отшатываются, впервые в (не)жизни испытывая что-то, похожее на страх.
и черный лес думает, и каждая секунда тянется, словно век,
а потом деревья расступаются, и внутрь проходит маленький человек.
03
это добрая сказка, спи, мое дитятко, спи, баю-бай, усни,
ходит по лесу верховная ведьма, и босы ее ступни,
кто сеет лук, будет жать не зелень, а стрелы и тетиву,
кто сеет горе, в ночи увидит подушкой своей – чернеющую листву,
простынкой – горящую скрученную траву.
это вовсе не сказка. но нет другой. вы живите. и я живу.
иногда даже не реву.
ходит по лесу ведьма, что-то шепчет, бормочет, и голос ее певуч.
Анастасия Шакирова
Поэт, прозаик, журналист и художник. Родилась и училась в Москве (МГУ Печати, факультет журналистики), с 2013 года живет в Киеве. Автор стихотворных сборников "Письма одного королевства", "Ключ ветра", "Бабочка и звездолет". Псевдонимы - Волколис (Wolfox), Лили Овермор.