215 Views
Олексій Караковській

Куди пропала кішка

— Мамо, тато, наша кішка пропала!
Ми дивилися в дитячій,
ми дивилися в ліжниці,
ми дивилися в купелі,
ми дивилися на кухні,
ми дивилися на балконі
і навіть у туалеті!

Ми шукали її на сходах,
ми шукали поблизу ліфта,
ми шукали у дворі,
ми навіть заглянули на автостоянку!

Ми спитали в сусідів,
ми спитали у двірника,
ми спитали в дільничного
і навіть у лікаря!

Ми шукали в Південному Медведкові,
Ми шукали в Північному Медведкові,
на Бабушкінській, у Свіблово, на станції Лось
і навіть у Митищах!

Мамо, тато,
ми випробували все, що знали,
ми згадали все, чому ви нас навчали —
так що, що, що нам тепер робити?

— Милі наші діти,
ви такі дорослі, розумні, сильні,
ви виросли такими чудовими,
якими ми і не мріяли вас побачити.
Ми дали вам, скільки могли,
ми любимо вас, діти, любимо до сліз,
і тому не знаєм, як вам сказати,
що наша кішка не в Медведково, не на Бабушкінській,
не у Свіблово, не на станції Лось та не в Митищах,
а в Чернігові, Гостомелі, Ірпені, Бучі,
Маріуполі, Мелітополі, Харкові,
Енергодарі, Лисичанську, Сєверодонецьку,
і вона, любі, вже ніколи
не повертатиметься назад.

Вибори

Розумово відстала людина балотується в депутати
за виборчою округою Ушту-Пуштуй у Нижній Мордовії.
Товариші з партії «Яблуко» так і сказали цій людині:
«Миколо, вибач, настала твоя черга —
ти же сам знаєш, усі наші вже виїхали або сидять,
хтось відповідальний має прийти їм на зміну».
Розумово відстала людина намагається закрити рот
і каже у відповідь щось начебто: «Пеее…»,
що витлумачується як згода.

Зрозуміло, людину відразу же беруть до арешту,
звинувачуючи в демонстрації нацистської порнографії,
дискретизації російської армії та Батьківщини президента.
«Чи признаєтесь ви у своїй провині, громадянине?», — запитує суддя.
Розумово відстала людина намагається закрити рот
і каже у відповідь щось начебто: «Пеее…»,
що витлумачується як щиросердечне зізнання.

Людині дають п’ять років і відвозять у в’язницю
на правому березі стародавньої річки Кушту-Утутуй,
опріч якої тут нема рішуче нічого цікавого.
Над дерев’яними божками повільно кружляють чорні птахи,
які не ставлять принципових запитань.
Розумово відстала людина довго й вдячно
мовчить їм крізь ґрати.

Уночі людині снитиметься сяючий чаклунством сон,
що коли зі злочинним режимом буде, нарешті, покінчено,
її обиратимуть депутатом Державної ради,
і тоді людина урочисто ввійде в залу засідань,
та разом з усіма депутатами голосно скаже: «Пеее…»,
що буде витлумачено, як перемога демократії, гуманізму,
соціальної справедливості, прав людини,
і навіть, можливо — чого на світі не буває! —
позначатиме початок нової чудової доби.

Вітчизняна війна

Вітчизняна війна — це коли вночі в лісі
трясешся під обстрілом у кузові вантажівки.
Лячно, темно й холодно, але за кермом — твій батько,
і від цього легко на душі — адже в кого ще вірити?
Він усіх ворогів переможе, він усіх дітей захистить —
тільки так і буває на Вітчизняній війні.

Віття хльоскає по брезенті. Тільки б не випасти назовні.
Добре хоча дощу не було — отже, не зав’язатимемо.
Ти вдивляєшся в темряву кабіни, вогники приладів
і раптом, обгорнений жахом, розумієш: за кермом хтось інший.

Хто же ти, хто? Навіщо тобі роги та хвіст?
Для кого горять твої рентгенівські червоні очі?
Чому ти ведеш вантажівку прямим шляхом у пекло?
Звідки взялися ці страшні потворні копита,
якими ти, луплячи зуби, упираєшся в кермо?
Виходить, це вже більше не Вітчизняна війна?

У кузові починається сполох — але вже не від обстрілу,
який, до речі, і гадки не мав припинятися.
Найвідчайдушніші, незважаючи на швидкий рух,
стрибають із кузова в рятівну еміграцію кущів,
інші кричать зі страху і притискають до грудей дітей,
треті добровільно розподіляють ролі
наглядачів, виказувачів та каральників.
Різниця між війною й Вітчизняною війною
більше не має значення.

Здебільшого все завершується тим,
що вантажівка летить у прірву й вибухає,
нечисленні вцілілі обіймаються та плачуть,
шофер, звичайно, загибає, і тут з’ясовується,
що він був брехуном, садистом та психопатом,
і, звичайно, ніяких дітей у нього не існувало,
а вже назвати таку війну Вітчизняною
було верхом демагогії та підлості.

Але все це буде пізніше, а зараз
вантажівка мчить уночі лісом,
і кожна куля — для тебе.

Алексей Караковский

Пишет под псевдонимом Макар Авдеев (настоящее имя – Макар Костюк). Автор романа «Пора выбирать» (2020). Стихи публиковались в журналах и сборниках, в том числе 45-я параллель, ROAR, Эмигрантская лира, Антракт. Родился в 1999 году во Владивостоке. В 2022 году окончил Черноморский университет им. Петра Могилы по специальности «иностранная филология» в Николаеве, Украина. Из-за боевых действий был вынужден уехать. На данный момент проживает в городе Бар в Черногории.

Редакционные материалы

album-art

Стихи и музыка
00:00