465 Views
переклад: Людмила Мачехіна
Той, хто подолав дракона
Той, хто подолав дракона – не обернеться в потвору,
Не блищатиме лускою в калабанях дощових,
Не полізуть з пальців кігті, роздираючи долоні,
Це лиш казка.
– Для драконів?
– Ні, маленька, то для них:
Для людей, котрих жахає, як вогонь у пащі виє,
З ікол скрапує отрута, жаром дихає гортань.
Для людей, які вбачають мир в задушній владі змія –
Їм не треба ланселотів, заворушників, повстаннь.
Ящір здавна має владу в їх задрипаній столиці
(Крила ляскають на вітрі як пилюжні корогви)
Вони звикли раз на тиждень віддавать йому дівицю.
Головне – не лізти в нору і забуть про черепи.
Білим – пОльта тих, хто судить, кров чиясь на міднім блюді,
І під подихом отруйним – чорним – спалена трава…
“Але ж Зміїв не буває?” – “Так, маленька, не буває”
Якщо хтось хапає зброю. Йде. Й дракона убива.
Ні, твій дім не згорів
Ні, твій дім не згорів, як у класиці, лиш простОяв без тебе чи вік чи два…
Меблі розтрощені в трІски, в стінах дІрки, гуляє вітер…
Тільки пил і пісок, і сліди чужих ніг, де буяли квітник і трава.
Ніде сісти, ніде лягти: дика пустка, минулого цвинтар.
А на милі і милі довкола – пил, порох, і пустота,
Залишені бензоколонки, автобуси і руїни.
Аби як у класиці – дощ був би лагідним, як весна,
Він же вирАзно смердить радіацією, шкірою і бензином.
І начебто все по класиці: йди, на останок не озирнись.
Візьми плащ, пістолет і собаку, чого ж ти ще хочеш, о боже?
Навіщо ти знову латаєш цей дах, вже пару разів зірвавшись униз?
Зламаєш ногу – тут медицині відомі лише ампутація і подорожник.
Темний бруд в’їдається в руки: можна вимити, можна – ні.
Звісно, легше не мити: прості рішення тут ідуть за мудріші.
Та класика каже: хочеш мати куди повернутися – час повернутись в свій дім.
Він сам простоЯв двісті років, з тобою простОїть більше.
Анастасия Шакирова
Убивающий дракона
убивающий дракона не становится драконом,
не сверкает чешуею в заболоченной воде,
не отращивает когти вместо пальцев и ладоней…
это сказка.
“для драконов?”
нет, малышка, для людей.
для людей, которым страшно подойти к горячей пасти –
на клыках кипит отрава, пламя пышет изнутри.
для людей, которым – мирно под рептильей тяжкой властью,
не нужны им ланселоты, бузотеры, бунтари.
в их задрипанной столице власть дракона долго длится,
(крылья тянутся по ветру, словно старый пыльный стяг)
им привычно раз в неделю отдавать ему девицу,
и не лезть в его пещеру, и не думать о костях.
белым – ткань плащей на судьях, чья-то кровь на медном блюде,
под дыханьем ядовитым тлеет жесткая трава.
“но драконов не бывает?”
да, малышка, их не будет.
если только не бояться. и идти. и убивать.
Нет, твой дом не сгорел
нет, твой дом не сгорел, как в классике, лишь простоял без тебя двести лет:
мебель была раздолбана в щепки, в стенах дырки, из дырок дуло.
там, где был газон с палисадником, лишь следы на сухой земле,
и нигде не найти ни кровати, ни даже стула.
а вокруг на мили и мили – засохшая рыжая пустота,
заброшенные бензоколонки, автобусы и сторожки.
и, если вспомнить классику, дождь должен был быть ласковым, как мечта,
а он отчетливо отдавал радиацией и ржавой кожей.
и вроде бы все по классике: уходи, напоследок не обернись,
возьми плащ, пистолет и собаку, чего тебе еще надо, о боже?
зачем ты вновь обновляешь дранки на крыше, уже пару раз навернувшись вниз?
сломаешь ногу – здешняя медицина знает лишь ампутацию и подорожник.
темная пыль въедается в руки, хоть мой, хоть совсем не мой,
и, конечно, проще не мыть: здесь многое делать проще.
но, как в классике: если мы хотим, чтобы было куда вернуться, время вернуться домой.
твой дом простоял без тебя двести лет. с тобой простоит подольше.
